Спів (вокал) як складова балету: досвід інтерпретації явища в контексті мистецьких тенденцій початку ХХ століття

Автор(и)

  • Тін Лю Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського, Харків, Україна http://orcid.org/0000-0002-6340-5705

DOI:

https://doi.org/10.31516/2410-5325.075.12

Ключові слова:

сольний спів, балет, історико-культурний код, неокласицизм

Анотація

Статтю присвячено одній із форм творчого синтезу видів мистецтв, що актуалізується в сучасному часопросторі музично-сценічних творів, зокрема, через власний історико-генетичний код. Відповідно увага дослідників зосереджена на історико-культурних та індивідуально-стильових механізмах осмислення концепційних рішень співавторів (композиторів, режисерів, хореографів) з метою адаптації співака-виконавця до модифікації комунікативних ситуацій у сучасному спектаклі.

Спів у балеті постає в контексті мистецьких тенденцій початку ХХ століття специфічним явищем. Утім пояснення його механізмів (образно-естетичних, психологічних, формотворчих, комунікативних) його надзавдання в концепціях сучасного музичного театру музична критика та наука ще не надали. Досвід постановки проблеми в площині інтерпретології становить актуальність теми статті та обумовлює новизну отриманих результатів. Творчий тандем танцю і співу сягає своїм корінням давньогрецької мусікії, на яку орієнтувалися творці французької традиції ballets du court. У царині «мішаних жанрів» музики бароко відбулася «золота доба» опери-балету як увиразнення homo musicus. Новітня історія співу в балеті розпочинається від «Пульчинели» І. Стравінського. У висновках визначено передумови і зміст функціонального єднання співу й танцю у форматі мистецьких тенденцій початку ХХ століття: 1) історико-культурний код французького мистецтва (спів — драматична гра — танець); 2) особиста саморефлексія І. Стравінського (його стосунки на ґрунті творчої співпраці на початку ХХ ст. та широке коло спілкування митців: О. Роден, А. Модільяні, К. Моне, П. Пікассо, В. Кандинський); 3) наслідування докласичним, добароковим, стародавнім народним традиціям. Відродження функції співу в балеті ХХ ст. відбулось на ґрунті музичного історизму та слугує ментальною ознакою народження неокласицизму.

Біографія автора

Тін Лю, Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського, Харків

аспірантка кафедри інтерпретології та аналізу музики

Посилання

Clausius, K. (2013). Historical Mirroring, Mirroring History: An Aesthetics of Collaboration in “Pulcinella”. The Journal of Musicology, 30 (2), 215–251. [In English].

Cusick, G. S. (2007). Monteverdi’s studies and ‘new’ musicologies. The Cambridge Companion to Monteverdi. J. Whenham and R. Wistreich (Ed.) (pp. 249–260). Cambridge University Press. [In English].

Demarquez, S. (1983). Manuel de Falla. Da Capo Press. [In English].

Gammond, P. (1995). Classical composers. CLB Pub. [In English].

Garafola, L. (1989). Diaghilev’s Ballets russes. Oxford University Press. [In English].

Girdlestone, C. M. (1969). Jean-Philippe Rameau: his life and work. Dover Publications. [In English].

Gorce, J. de la (1989). Some notes on Lully’s orchestra. In Jean-Batiste Lully and the Music of the French Baroque: essays in honor of James Anthony. J. Heyer (Ed.). Cambridge University Press. [In English].

Grimes, N. (2019). The Poetics of Loss in Nineteenth-Century German Culture. Cambridge University Press. [In English].

Harris-Warrick, R. (1994). Magnificence in Motion: Stage Musicians in Lully’s Ballets and Operas. Cambridge Opera Journal, 6 (3), 189–203. [In English].

Huffington, A. (1988). Picasso: Creator and Destroyer. Simon and Schuster. [In English].

Levenberg, J. (2020). Seconda Pratica Temperaments, Prima Pratica Tempers: The Artusi/Monteverdi Controversy and the Retuning of Musica Moderna. Acta Musicologica, 92 (1), 21–41. [In English].

Meeker, M. (1981). Putting Punch in Pulcinella: Picasso, Massin, and Stravinsky. Dance Magazine, 55 (4), 75–80. [In English].

Mitchell, D. (1962). Stravinsky and Neo-Classicism. Tempo, 61/62, 9–13. [In English].

Oliver, M. (2008). Igor Stravinsky. Phaidon. [In English].

Rakochi, V. (2021). Baroque Elements and Specific Orchestral Functions in Beethoven’s Triple Concerto оp.56. Res Musica, 13, pp. 77–114. https://resmusica.ee/wpcontent/uploads/2021/11/rm13_2021_77_Rakochi_abstract.pdf. [In English].

Read, H. (1962). Stravinsky and the Muses. Stravinsky and the dance: a survey of ballet productions, 1910-1962, in honor of the eightieth birthday of Igor Stravinsky (pp. 8–11). Dance Collection of the New York Public Library. [In English].

Rogers, L. (1992). Dissociation in Stravinsky’s Russian and Neoclassical Music. International Journal of Musicology, 1, 201–228. [In English].

Sadie, J. A. (Ed.). (1998). Paris and Environs. In Companion to baroque music. University of California Press. [In English].

Schouvaloff, A. (1987). Set and costume designs for ballet and theatre. Sotheby’s Publications. [In English].

Schouvaloff, A. (1982). Stravinsky on stage. Stainer & Bell. [In English].

Shapovalova, L. (2017). Interpretology as an integrative science. Problemy vzaiemodii mystetstva, pedahohiky ta teorii i praktyky osvity. Kohnityvne muzykoznavstvo: zbirnyk naukovykh statei. L. Shapovalova (Ed.). Issue 46, 289–300. I. P. Kotlyarevsky Kharkiv National University of Arts. [In Russian].

Takahasi, Kenitiro (2015). Japonism in Russian Modernist Music: The Poetics of Stravinsky and Lurie’s Romances on Japanese Poems. Vestnik muzykal’noj nauki, 4 (10), 22–29. [In Russian].

Toorn, Pieter van den. (2020). Simply Stravinsky. Simply Charly. [In English].

Watkins, G. (1994). Pyramids at the Louvre: Music, Culture, and Collage from Stravinsky to the Postmodernists. Harvard University Press. [In English].

White, E. (1979). Stravinsky. The Composer and His Works. Second edition. University of California Press. [In English].

##submission.downloads##

Опубліковано

2022-03-21

Номер

Розділ

Мистецтвознавство