Порівняльна характеристика шляхів розвитку Канівського природного заповідника та Національного заповідника «Хортиця»
DOI:
https://doi.org/10.31516/2410-5325.074.01Анотація
Стаття присвячена порівняльному аналізу двох яскравих комплексних заповідників України — Канівського природного заповідника та Національного заповідника «Хортиця». Канівський природний заповідник засновано 30 липня 1923 р., а Національний заповідник «Хортиця» — набагато пізніше, у 1965 р. Для обох заповідників наявна значна кількість як природних, так і культурних історикооб’єктів. Проте хронологія становлення двох установ різна. Якщо початковий етап існування установ в обох випадках характеризувався комплексністю природоохоронних та пам’яткоохоронних робіт, то далі простежуються відмінності в ставленні до історикокультурних пам’яток та їх дослідження. Хортицький заповідник зберігає комплексність і постійно вдосконалює форми вивчення та популяризації своїх історикокультурних пам’яток, музеєфікує їх. На жаль, у випадку з Канівським заповідником відсутня будьяка музеєфікація, археологічні пам’ятки не використовуються в екскурсійній роботі заповідника. У статті розглядається означена проблема і пропонуються шляхи її подолання.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial-ShareAlike 4.0 International License.
Автори, які публікуються у цьому журналі, погоджуються з наступними умовами:
У разі публікації статті в журналі «Культура України», автори зберігають авторське право, а також надають право журналу публікувати оригінальні наукові статті, що містять результати експериментальних і теоретичних досліджень і не знаходяться на розгляді для опублікування в інших віданнях. Всі матеріали поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-NonCommercial-ShareAlike (BY-NC-SA), яка дозволяє першу публікацію в цьому журналі, а також розповсюдження роботи з визнанням авторства цієї роботи, на тих самих умовах, з некомерційною метою.
Автори мають підписати заяву, яка є угодою про надання прав редакції на публікацію статті в друкованому та електронному вигляді. Заява надсилається на поштову (оригінал) або електронну адресу (сканована копія) Редакції журналу.
Автори мають право укладати самостійні додаткові угоди щодо неексклюзивного розповсюдження роботи у тому вигляді, в якому вона була опублікована цим журналом (наприклад, розміщувати роботу в електронному сховищі установи або публікувати у складі монографії), за умови збереження посилання на першу публікацію роботи у цьому журналі.
Під час подачі рукопису статті для опублікування у збірнику «Культура України» автори погоджуються з тим, що, у разі прийняття статті до публікації, її можна буде розмістити в електронних архівах та базах даних з обов'язковим зазначенням авторства і збереженням авторських прав у повному обсязі за авторами. У тексті самої роботи мають бути в повному обсязі представлені джерела зовнішньої інформації – у вигляді списків джерел літератури (у т.ч. особисті раніше опубліковані роботи авторів). Автори рукопису статті зобов'язані належно оформляти запозичення у вигляді цитат або посилань. Будь-які форми плагіату неприпустимі.
